Ми давно вже звикли до гучних слів, які не мають реального змісту. Вже давно було проголошено, що у нас єдиний "привілейований клас - це діти". Повторюємо те саме й сьогодні, хоч в інших історичних умовах і в інших виразах.
      Тим часом, саме діти були й лишаються найуразливішою категорією населення. Взяти хоча б тих, які постраждали від чорнобильського вибуху.
      За свідченням відомого фахівця з радіаційної медицинм професора Олександра Авраменка, це пояснюється, по-перше, тим, що дитячий організм чутливіший до дії радіації, і, по-друге, діти триваліший час житимуть під загрозою опромінювання. Якщо, звичайно, всі виживуть. Це жорстока правда, але це правда. Внаслідок відповідних досліджень професор Авраменко упевнився, що лише в Київській області кількість здорових дітей за десять років - з 1987 до 1997 - зменшилася вдвічі. Різко збільшилась кількість онкологічних і ендокринних захворювань органів дихання і нервової системи тощо.
      Коли ж заходить мова про те, як належить знешкодити наслідки катастрофи, то передусім йдеться про інженерний бік справи - проекти спорудження нового "саркофагу", або, як його ще називають, об'єкта "Укриття", дезактивацію забруднених територій тощо. Все це, безумовно, дуже важливо. Але…
      Що ж до здоров'я людей, і передусім покоління, яке називаємо підростаючим, то тут, крім закликів зберегти генофонд нації, робиться дуже мало. Відверто кажучи, держава виявилася безпорадною з тієї ж самої фатальної причини - немає коштів.
      Тому важко переоцінити те, що роблять благодійні організації, беручи на себе частину цього важкого тягаря. І серед них, безумовно, Міжнародна асоціація "Чорнобиль - діти Чорнобиля", створена в Києві з відділеннями в багатьох регіонах України, в СНД і в зарубіжних країнах. Не все у них виходить, але, перефразуючи Достоєвського, можна сказати: якщо їм щастить урятувати від смерті хоч одну дитину, діяльність Асоціації можна вважати виправданою. А якщо багатьох?
      Перше запитання, яке ставимо президентові Асоціації Ігорю Геніну, хоч заздалегідь здогадуємося про відповідь:
      КОР.: Що у вашій роботі, Ігоре Борисовичу, найскладніше?
      І.ГЕНІН: Я б змінив ваше запитання: "Що найважче?". Найважче для мене і моїх співробітників - майже щодня зустрічатися з людським горем. Дивитися в очі нещасним батькам і ще нещаснішим дітям, які через хвороби виглядають старшими за своїх батьків. І часом відчувати свою безпорадність, бо кількість дітей, котрі уражені радіацією, обчислюється тисячами, коли не десятками тисяч. І не всі вони ще виявлені, бо підступні хвороби, пов'язані з дією радіонуклідів, мають латентний перебіг або прихований характер.
      Не завжди знаходячи допомогу в Міністерстві охорони здоров'я, бюджет якого міг би бути кращим, ідуть до нас. Наші ж можливості теж обмежені. Але робимо все, що можемо.
      Чорнобиль дався взнаки і на далеких континентах - в Америці, Африці, де виявлено зони радіактивного забруднення. Тож можна собі уявити, яка доля спіткала працівника станції Проходова, котрий у ніч катастрофи був на робочому місці. До того ж, його маленький син захворів на лейкемію.
      Я не буду вдаватися до медичних термінів, зауважу лише, що лейкемія - це нестримне зростання лейкоцитів, тому її ще називають білокрів'ям. Вони, тобто лейкоцити, руйнують формулу крові, і на останній стадії хвороби її жертви з муками прощаються з життям. Ще недавно ця хвороба вважалася невиліковною, і тому її ще називали раком крові. Нині ж, завдяки досягненням світової медицини, цей паталогічний процес можна, принаймні, загальмувати.
      За допомогою благодійної організації "Оклахома - Чорнобиль - Міст", яка є нашим співзасновником і відділення якої є в Україні, ми викликали до Києва двох американських професорів - Брауна і Турмана, котрі оглянули дітей з важкими формами захворювання крові. Було вирішено проходова та його сина направити на лікування в Сполучені Штати, що ми й зробили.
      КОР.: Цей приклад, звичайно, не поодинокий?
      І.ГЕНІН.: Мабуть, ви теж знаєте відповідь і на це запитання. Ми намагаємося допомогти якомога ширшому колу людей, що постраждали. Ось зовсім недавно до нас прийшов батько Тараса Турченка. У нього був лист головного дитячого гематолога України В.Дроздової. В листі повідомлялося, що в 14-й дитячій лікарні м.Києва у важкому стані перебуває малолітній Тарас Турченко. Показники його крові на критичному рівні. Якщо не буде вжито заходів, хлопчику загрожує неминуча смерть. Потрібні ліки загальною вартістю двадцять вісім тисяч гривень. Де такі гроші взяти батькам?
      Ліки ці складаються з трьох позицій. Найдешевшу придбали самі батьки. А найдорожчу, яка оцінюється у двадцять дві тисячі гривень - так званий лейкоман - ми взяли на себе.
      На жаль, наші традиційні київські спонсори - банки, страхові товариства, великі будівельні організації - щодо цього виявилися безпорадними. Мовляв, і у нас немає грошей…
      КОР.: Немає грошей? Якось мені довелося бути на презентації однієї приватної структури в палаці "Україна". Після грандіозного шоу на сцені свято було перенесено в фойє, де на всіх поверхах було накрито бенкетні столи.
      І.ГЕНІН.: Як кажуть, Бог їм суддя. Одне слово, не знайшовши підтримки на місці, звернулися до швейцарської фармацевтичної фірми. Нам допомогли. А на час, коли ми з вами ведемо розмову, залишилося знайти третю позицію, тобто останній компонент курсу лікування. Але з цим легше - він дешевший.
      КОР.: Як відомо, серед киян є і люди, котрі свого часу постраждали від впливу опромінювання на російській території - Семипалатинському, Ново-Земельському та інших ядерних об'єктах…
      І.ГЕНІН: Радіація не бере до уваги ані географічні, ані вікові відмінності. Я вже казав, що ми робимо все, що можемо, для всіх, хто до нас звертається. І хоч Асоціація має, в основному, дитяче спрямування, горе дорослих нас теж не минає. Тим часом, кількість людей, які потерпають від ядерного і промислового екоциду, весь час зростає.
      Дістала значну дозу радіації і київська студентка-першокурсниця Алла Пузирьова, внаслідок чого у неї розвинулася важка форма діабету. Хвороба супроводжувалася відшаруванням сітківки ока, що загрожувало їй цілковитою сліпотою. Наша Асоціація знайшла можливість направити її на лікування до американського міста Бостон, де їй буде безплатно зроблено офтальмологічну операцію. Направити разом з чоловіком, бо з таким станом зору вона погано орієнтується в просторі.
      КОР.: Чи слід вас зрозуміти, що діяльність очолюваної вами Асоціації переважно пов'язана з організацією медичної допомоги чорнобильцям? До речі, знайомлячись з документами, так би мовити, по темі, я знайшов лист, адресований вам і підписаний директором Київського інституту клінічної радіології. Частково процитую його, бо він дуже характерний:
      "Інститут висловлює вам подяку за цитофлюориметр, що наданий дитячому гематологічному відділенню для обстеження дітей, хворих на лейкемію. Але використання цього дуже потрібного обладнання , яке коштує сотні тисяч доларів, затримується через брак моноканальних антитіл, які не виробляються на території України".
      І далі шановний директор звертається до асоціації "Чорнобиль - діти Чорнобиля" з проханням знайти кошти на ці антитіла, тобто реактиви, без яких аппаратура так само безпорадна, як автомобіль без пального.
      Звернімо увагу: інститут, який належить Міністерству охорони здоров'я, звертається не до свого міністра, а до вас!
      І.ГЕНІН: Ми вже це обговорювали: Міністерство допомогти своєму інституту неспроможне.
      Водночас представник "привілейованого класу" Тарас Турченко перебуває через брак "третьої позиції" ліків на межі життя і смерті.
      На жаль, зарубіжні спонсори поступово збайдужуються до наших чорнобильських проблем, бо пересвідчуються в тому, що їхня допомога в масштабах України не завжди доходить за адресою.
      КОР.: Отож, найбільший клопіт ваш - це важкохворі діти. Але у вашому статуті записано, що працюєте і за іншими напрямами…
      І.ГЕНІН: Я б не хотів перетворювати нашу розмову на самозвіт і перераховувати продукти харчування, одяг, взуття і, зрештою, ласощі та інші види гуманітарної допомоги, яку ми передаємо постраждалим сім'ям. Лише за рік у грошовому еквіваленті ця допомога становила майже півмільйона гривень.
      КОР.: Так, я бачив у ваших справах багато листів з висловленням подяки асоціації. Деяких, особливо нужденних, ви, образно кажучи, одягаєте з голови до ніг.
      Але один лист видався мені особливо зворушливим. Я його переписав у свій записник.
      "Президенту Міжнародної асоціації "Чорнобиль - діти Чорнобилч" Геніну І.Б. Дякуємо щиросердо за пряники і кекси до Різдва у кількості, що вистачить на всю сім'ю. Якщо можливо, просимо .вас допомогати нам і надалі.
      Одержали дев'ять пачок пряників.
      Багатодітна сім'я Єрмолових (м.Київ)"
      Бачив я й багато накладних на мандарини і яблука, призначені дітям Чорнобиля.
      І.ГЕНІН.: І все ж таки, усього цього нам катастрофічно не вистачає. До того ж, щоб одержати гуманітарну допомогу з-за кордону, нам доводиться долати чимало перешкод. Пошлюсь хоча б на такий просто незбагненний факт. Так, у грудні минулого року один німецький благодійник віз нам одяг і взуття. Віз відкрито, в целофанових мішках. Але на митниці цей вантаж не пропустили й опечатали. Митники в цьому не винні, ставляться вони до нас доброзичливо. Але діє закон, за яким і за цей вантаж ми повинні сплатити … податок на додану вартість, причому досить велику суму. Чи не парадокс це? Та ще маємо заплатити брокеру за оформлення цього вантажу!
      КОР.: У дивній державі ми живемо. Можна зрозуміти, що треба всіляко поповнювати державну скарбницю. Але ж не за рахунок дітей-чорнобильців!
      І.ГЕНІН: Не можу з вами не погодитися.
      КОР.: А як щодо тих хлопчиків і дівчаток, які стаціонарного лікування не потребують, але скаржаться на здоров'я?       І.ГЕНІН: За найменшої можливості ми оздоровлюємо їх у Криму, на Закарпатті, за кордоном.
      КОР.: Як я зрозумів, діяльність асоціації "Чорнобиль - діти Чорнобиля" далеко не безхмарна.
      Як же щастить "виживати" самій вашій Асоціації?
      І.ГЕНІН: Ще б пак! Пам'ятаєте давній жарт: наша держава сама створює собі проблеми, щоб потім їх долати.
      Чи не найбільше нас нині хвилює те, чи матимемо ми найближчим часом дах над головою. Поки що орендуємо приміщення у Старокиївської райдержадміністрації. Але оскільки в будинку, де ми розміщені, квартири приватизовані, а за новим законом будуть утворені об'єднання власників, то нас, напевно, викинуть на вулицю. Як уже викинули на догоду комерсантам наш дитячий спортивно-технічний клуб "Квант".
      Звертаємось до місцевих органів влади, Кабінету Міністрів України. Просимо передати орендоване нами приміщення у нашу власність. Аналогій багато. Зокрема, у власність Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка передано двоповерховий будинок у центрі міста. Там, де головує Павло Мовчан, депутат і відомий поет. До нього дослуховуються уважніше.
      КОР.: А ви хто за фахом, Ігоре Борисовичу?
      І.ГЕНІН: Простий інженер.
      КОР.: Запитання я вам поставив явно, сказати б, провокаційне. Мені цікаво було, як ви на нього відповісте. Про вас же я за офіційними документами знаю майже все. І те, що ви демобілізувалися з армії як морський офіцер у званні капітана другого рангу, що в "перекладі" на сухопутні війська означає підполковник. Що ви не "простий інженер", а військовий інженер-ядерник і свого часу брали участь у випробуванні ядерної зброї на Семипалатинському полігоні і в Капустиному Яру. Що ви, зрештою, навчалися на факультеті журналістики, що маєте також економічну та філософську підготовку і професійно вивчали міжнародні відносини. І, нарешті, склали кандидатський мінімум з психології. Повторюю, все це я прочитав у вашій особовій справі. Так що ви даремно знітилися.
      Що ж ви, людина з такою освітою і таким життєвим досвідом, думаєте про майбутнє нашого Чорнобиля?
      І.ГЕНІН.: Ну, оскільки я вже "розшифрований" вами як ядерник, то зауважу, що ви зачепили питання, яке мене вже давно і глибоко хвилбє. Про Чорнобиль я знаю все не з газетних публікацій. І не з зовнішнього огляду "саркофага". Знаю і те, що відбувається всередині його. І все це викликає в мене почуття величезної тривоги. Ще десять років тому я упевнився, що ми тримаємо під Києвом заряд такої вибухової потужності, якого ще не знала історія піротехніки. Я не хочу нікого лякати, але факт залишається фактом. Той зловісний квітневий вибух реактора, на щастя, коли так можна висловитися, був тепловий. Але під "саркофагом" залишилась реальна загроза ланцюгової реакції, що може призвести до атомного вибуху такої потужності, порівняно з яким трагедфя Хіросіми і Нагасакі може видатися дитячою іграшкою. Зваживши ж на те, що під зруйнованим реактором є шахта, з якої не повністю викачано воду, не виключено, що атомний вибух потягне за собою синтез ядер водню, тобто ефект водневої бомби. Цілком можливо також, що цей вибух спрацює як детонатор, що підірве паливо, яке міститься в інших реакторах ЧАЕС, і катастрофа може бути планетарною.
      Щоб це відбулося, не потрібні ані землетруси, ані терористи, ані космічні катаклізми. Досить, щоб усередині "саркофага" (об'єкт "Укриття) виникли нейронні імпульси, і якщо їхній пучок досягне критичної маси, нещастя неминуче. Як людина, котрій добре відома фізика ядерної зброї (а люди, які працюють з "мирним атомом", цього можуть і не знати), я вважав і вважаю цю загрозу цілком реальною. При цьому "саркофаг" нас не врятує, хоч скільки б зробили над ним надбудов. Вихід може бути лише один - опрацювати науково обгрунтовану технологію демонтажу четвертого блока з наступним похованням радіоактивних речовин. Раніше чи пізніше це однаково доведеться зробити. Все інше - це самообман, або страусова політика.
      Своїми тривожними думками я поділився на сторінках української і зарубіжної преси, написав листа тодішньму міністру Мінчорнобиля Г.Готовчицю. Той порадив мені проконсультуватися з віце-президентом Академії наук України, найбільшим авторитетом у цій галузі академіком В.Бар'яхтаром. Поважний учений в розмові зі мною підтвердив, що теоретично прогнозована мною глобальна катастрофа можлива, але малоймовірна. Мовляв, за попередні роки у "саркофазі" зареєстровано "всього" два нейтронних імпульси. Але розмова відбулася 1998 року. А 1996-го інтенсивність реакції тут не досягала стадії вибуху лише на десять відсотків!
      Знайшовши підтримку лише у депутата Верховної Ради М.Хомича, я написав листа з цього приводу колишньому першому віце-прем'єрові В.Дурдинцю, якому цей лист М.Хомич разом із своїм депутатським запитом передав з рук до рук.
      Жодних наслідків! Недарма кажуть, що немає пророків у своїй вітчизні.
      Тобто всі мої звернення як незалежного експерта до вищих органів влади залишилися поза увагою. А я знаю, що чимало інших фізиків теж поділяють мою думку, але й до них не дослуховуються. То може, звернуть увагу на грудневу (1997р.) публікацію "Известий"? Процитую повністю:
      "За результатами досліджень всередині чорнобильського саркофага можна зробити висновки, що ряд проблем щодо забезпечення його безпеки є серйознішими, ніж досі вважалося. Про це заявив заступник генерального директора Чорнобильської АЕС, керівник об'єкта "Укриття" Валентин Кутий. Він повідомив, що кількість радіоактивного пилу в залі енергоблока значно більша,ніж вважалося. Жодна будівельна балка у саркофазі не має надійної опори, тому можливий обвал даху, що призведе до виникнення хмари з радіоактивного пилу. В.Кутий підтвердив, що нині збігаються висновки українських, російських експертів і експертів з низки західних країн про можливість утворення критичної маси в одному з приміщень під зруйнованим реактором, що може призвести до ланцюгової реакції, яка самопідтримується".
      Отже, за традиційною ментальністю, яка передається словами: "доки грім не вдарить…", - чекатимемо на вселенську біду?
      Цього разу я звертаюсь до нашого уряду через журнал "Вітчизна". Не люблю гучних слів, але без жодного перебільшення йдеться про саме життя на Землі.

      Інтерв'ю взяв Олександр Єфімов